Першопочатково гончарі ліпили вироби руками, обліплюючи кошики, камені абощо, глиняною масою товщиною в палець або обкручували спіраллю “ковбаску” з глини, поступово формуючи посуд конусоподібної форми.
Ця техніка добре вивчена і легко витримувала конкуренцію вже й після винайдення гончарного кола. У IV тис. до н. е. винайшли гончарне коло. Спочатку воно було ручне й дуже повільне, а вже у Середньовіччі з’явився ножний привід, котрий зробив справжню революцію у галузі гончарного мистецтва. Ця техніка не лише прискорила виробництво керамічного посуду, а й підвищила художній рівень такої продукції.
Техніки декорування керамічних виробів
Декорування гончарних виробів розвивалося й виокремилося у декілька мистецьких технік: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штампик і ліплення.
РИТУВАННЯ
(дряпання, гравіювання) – техніка нанесення заглибленого малюнка цвяшком чи паличкою на сиру глиняну поверхню.
ГЛЯНСУВАННЯ
(лощення) – техніка за якої гладеньким предметом, переважно камінцем, вигладжують поверхню виробу, ніби поліруючи її.
РІЖКУВАННЯ
– техніка за якої ємність (ріжок) наповнюється ангобом (поливою). У маленький отвір ріжка вкладається скляна трубочка, через яку тонка цівка поливи лягає на поверхню глиняного виробу. Сьогодні ріжок замінили гумовою грушею, а різноманіття орнаментів вражає.
ФЛЯНДРУВАННЯ
– техніка, у котрій, після рижкування, свіжі смуги поливів поєднуються у чіткі та зигзагоподібні “мармурові” розводи гострим предметом.
Молочена (молочна) кераміка
Молочений посуд дуже екологічно чистий та безпечний, він не вступає у хімічну взаємодію з продуктами харчування.
При виготовленні таких гончарних виробів використовується древній спосіб обробки кераміки – молочний випал. У процесі обробки, глиняний виріб занурюється в молоко, просочуючись ним, адже глина – дуже пористий матеріал. Такий метод робить посуд дуже приємного м’якого кольору та позитивно впливає на здатність зберігання продуктів.
Після першого короткого обпалу – близько 4-5 годин при температурі 1000 С, посудину заглиблюють у молоко, потім обережно витягають, аби не зіпсувати тонкий шар молочної плівки. Також існує спосіб, за якого глиняний виріб обтирають ганчіркою, змоченою у жирному підсолодженому молоці. Посуд обсушують та знову обпалюють у печі, вже за температури 400 С. Основна принада такого способу обробки – вологонепроникність виробів без застосування жодних хімічних речовин. Також молочений посуд термостійкий, легкий та сьогодні підходить для використання на різних плитах і духовках.
Косівська кераміка
Виокремлення гуцульської кераміки в окремий мистецько-промисловий напрямок відбулося у XV ст. Найвідоміша кераміка цього регіону отримала назву косівська (від міста Косів Івано-Франківської області). З того часу й до сьогодні косівська кераміка зберігає свою автентичність, при цьому постійно розвиваючись та вдосконалюючись.
Своєю появою гончарство Гуцульщини має завдячувати дуже багатим природним покладам глини. Тому воно й стало провідним ремеслом у цьому регіоні. Місцеві майстри створили унікальні техніку та стиль, й крім звичних глечиків, горняток та полумисків, наприкінці XVIII сторіччя почали виробляти предмети ужитково-декоративної кераміки – кахлі та підсвічники.
Про кахлі варто розповісти окремо, адже вони були неймовірно популярними не лише на Гуцульщині, а й в Угорщині та у Румунії. Всі косівські керамічні вироби оздоблювалися поливами з різноманітними малюнками.
Гаварецька чорнодимлена кераміка
Гаварецьку кераміку також називають сивою, закуреною, чорнолощеною, чорною тощо. А виникла вона ще за античних часів, коли й протиставлялася звичним гончарним виробам. Значного розквіту чорнолощена кераміка зазнала у XVIII сторіччі, ставши суперником традиційній поливаній кераміці.
Відома на увесь світ українська чорнодимлена кераміка продукується зі звичайнісінької білої глини. Майстри розказують, що для створення таких виробів необхідно змішувати масну глину з пісною та “обкурювати” її (випалювати). Для досягнення найбільшої міцності виробів, варто поєднувати якомога більше сортів глини. А це неабияк важливо, адже чорнодимлена кераміка зазвичай не вкривається поливами. Сформовані з глини вироби впродовж декількох днів висушуються за природніх умов. Якщо гончар хоче зробити виріб лощеним, то саме на цьому етапі майстер довго поліруватиме посудину гладенькими камінчиками (накшталт гальки). І вже після цього горщики, глечики, тарілі, горнята й філіжанки відправляють у піч для набуття ними характерного графітового блиску.
Опішнянська кераміка
– одна з найбільш відомих в Україні. Її батьківщина – село Опішня на Полтавщині. Опішнянська кераміка доволі молода, її коріння сягає у ХІХ сторіччя. 1893 року в Опішні працювало 288 гончарів, а на початку ХХ сторіччя гончарська громада активно реагувала на суспільно-політичні події епохи й з 1926 по 1941 року у селищі було створено гончарні артілі, котрі згодом стали заводами. Також у той період було засновано декілька гончарних шкіл: Опішнянська керамічна кустарно-промислова школа, Опішнянська керамічна промислова школа, Опішнянська школа майстрів художньої кераміки. Саме у цих навчальних закладах впроваджувалися усі інновації – й виробничі, й мистецькі.
Місцева глина має сіруватий колір, а при випалюванні стає не червоною, а світло-жовтою. Від початку до повного закінчення, кераміка проходить 40-денний термін виготовлення. Замішавши глину на спеціальному обладнанні, гончар дає їй “відпочити” впродовж декількох днів, а потім формує виріб і випалює його у печі за температури 850 до 900 °C. Після цього керамічні вироби покривають ангобами (поливами) й знову відправляють у піч.
Коментарі
Дописати коментар